Головна
Дубровицька
міська рада
Міністерство освіти і
науки України
Департамент освіти і науки
Рівненської ОДА

Провідник по сайту  »   » » У КОГОРТІ ДИСИДЕНТІВ ВОЛИНІ

У КОГОРТІ ДИСИДЕНТІВ ВОЛИНІ

 



Вчитель – дисидент

 

Антончик Антон Хомич (27.09.1925 – 28.07.2001 р.р. )   

Вчитель української мови та літератури  Бережницької середньої школи Дубровицького району.Працював у школі  з 1948року  по 1966 рік, з 1967 по 1985 рік.

 

 

 

 

 

У ТВОЄМУ ІМЕНІ ЖИВУ
Слід наголосити, що колишнє містечко Бережниця Луцького повіту в 20-30-х роках під окупацією нашої землі поверсальською Польщею разом з с.Кураш належали до найбільш свідомих свого українства, а серед місцевих жителів було багато учасників українських організації: товариства «Просвіта», товариства ім.Петра Могили в Луцьку, ОУН і т.д. Духовними наставниками місцевої патріотичної української молоді були тоді о.Мартин Волков-посол до польськ

У КОГОРТІ ДИСИДЕНТІВ ВОЛИНІ

У когорті найяскравіших постатей дисидентського руху 60-80-х років минулого століття на Рівненщині були викладач Рівненського педінституту Борис Ількович Степанишин; Петро Федорович Раєвський - викладач математики Рівненського інституту водного господарства, науковець; поет, журналіст Ярослав Андрійович Мичуда з с.Басів Кут; студент Львівського університету ім. Івана Франка з с.Дермань Мелентій Лахман, повішений в місцевому кар’єрі кегебістськими катами за так званий «український буржуазний націоналізм» і інші. До цього мартирологу дисидентського руху Рівненщини додаю ще й ім’я мого доброго друга, випускника Костопільського педагогічного училища і Луцького педагогічного інституту ім.Лесі Українки, вчителя української мови і літератури з с.Бережниця Дубровицького району Антона Хомича Антончика (27.09.1925 - 28.07.2001 р.р.). Його батьки були свідомі свого українства селяни, боголюбиві і на цих відвічних духовних цінностях нашого народу виховували своїх дітей.

ого сейму, поет Авенір Коломієць; о.Власій Пашкевич, настоятель храму Преображення Господнього в сусідньому селі Кураш, його сини о.Никанор Пашкевич, дяк, пізніший сотенний УПА «Постолик» Олексій Пашкевич.
За чисельністю членів українських патріотичних організацій, Кураш і Бережниця того часу були в числі перших в Сарненському повіті Волинського воєводства.
Саме в цьому національно-свідомому середовищі виховувався майбутній український патріот-дисидент Антон Антончик. Ще в дитинстві був він серед тих юнаків, які наслідували старшу національно-свідому молодь. Бережниця мала великий прекрасний хор «Просвіта», одночасно це був і церковний хор під керівництвом Никитюка Г.П. Серед його учасників, молодих дівчат і хлопців, були й рідні Антона Хомича, які ставали для нього взірцем для наслідування, а настоятель місцевого храму Різдва Пресвятої Богородиці о.Мартин Волков, колишній старшина армії УНР, першим українізував Богослужіння в тогочасному Сарненському повіті і був від Саренщини обраний до польського сейму, особливо звертав увагу на виховання дітей і молоді християнської моралі і національної свідомості.
Антон Антончик був і серед тих, хто в 1937 році зустрічав в Бережниці послів до польського сейму, о.Мартина Волкова і Степана Скрипника, пізнішого першого патріарха України - Руси Мстислава. Зустрічали Бережани майбутнього першого патріарха і в 1942 році, коли в часи німецької окупації він знову ще раз побував в селі.
З дитячих років Антон Антончик проявив велику любов до науки, а його улюбленими предметами, були мова .література, історія. Він був не лише здібний учень, а й національно-свідомий юнак, для якого Бог, Україна були понад усе.
Після вересневого 1939 року «визволення» московськими більшовиками Західної України і масових репресій НКВД українці краю, Бережниці побачили справжнє обличчя кривавих московських катів і «будівничих світлого майбутнього», а з приходом в червні 1941 року німецьких окупантів, які в усьому наслідували червоних «визволителів», постала на Поліссі УПА, серед її вояків була і молодь Бережниці, старші, які допомагали повстанцям і віддавали за волю України своє життя. До таких належать Мусій Юрчук, Ганна Скобець і інші.
- На незагородженому цвинтарі в с.Бережниця Дубровицького району, -згадував у своїх спогадах «За Україну, за її волю» Роман Петренко, - виріс гордо, грубо тесаний дубовий хрест з написом «Тут упокоїлась Ганна Скобець». На цьому хресті, якщо цей хрест стоїть і досі, а коли ні, то треба поставити і дописати: «зв’язкова УПА», чого не можна було зробити в час поховання.
Одначе Антону Антончику не прийшлося брати участь в національно-визвольній боротьбі у лавах УПА, хоч він особисто знав Тараса Бульбу - Боровця, який часто бував в Бережниці, командира Дубового, особливо сотенного «Постолика» Олексія Пашкевича, з яким їх пов’язувала, як і з усією родиною о.Власія Пашкевича, особлива дружба і приязнь.
Німецькі окупанти разом з іншими краянами повезли його 1941 року до свого Рейху, де він до закінчення Другої світової війни залишався остарбайтером і носив на одязі номер і знак «ост». Повернувшись в рідні краї, продовжує своє навчання в Косто­пільському педагогічному училищі, де й вчилася його майбутня дружина з східної Волині Ніна Яківна, а по закінченню молоде подружжя приїхало працювати в школу його рідного села. Пізніше продовжив своє навчання на філологічному факультеті Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки, заочна форма навчання, і отримав диплом вчителя української мови та літератури та викладав цей предмет в Бережницькій середній школі аж до свого звільнення кегебістами 1966 року.
Антін Антончик був один з головних ініціаторів побудови пам’ятника нашому пророку Тарасу Шевченку до його 150-річчя з дня народження 1964 року в с.Бережниці. Автором погруддя була донька активного просвітянина з Бережниці 30-х років XX ст. Марка Брижа Теодозія Бриж - відомий скульптор і художник, заслужений скульптор України.
Виготовлення, встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку 1964 року в Бережниці - це ціла епопея з драматичними епізодами для активістів цього святого дійства і комедійними до абсурду місцевих вождів району, райвиконкому і КГБ - І.М.Охтиня, Скороходової - ідеологічного секретаря райкому. Незважаючи на масовий супротив і моральний терор, громада Бережниці очолювана Антоном Антончиком домоглася свого, і пам’ятник Великому Кобзарю з того часу і дотепер прикрашає центральну площу колишнього містечка, знаного ще з княжих часів.
Першою жертвою відплатного терору КГБ став заступник лісничого Бережницького лісництва Павло Новак, за ним Антон Антончик. Ось як розпочалася і продовжувалася довгі роки його голгофа. Подаємо за його спогадами:
- Наступною жертвою стаю я - вчитель української мови і літератури Бережницької середньої школи. З травня 1966 року мене за фіктивним листом викликали в Рівненський інститут вдосконалення вчителів. Коли я прибув у Рівне, то директор ІУКВ т.Коваленко сказала, що вони мене не викликали. Порадив звернутися в обласний відділ народної освіти. Я подався туди. Але коли вийшов на Театральну площу, мене затримала оперативна група Рівненського КГБ нібито як шпигуна. Відтоді й почалося моє ходіння по муках. Возили мене по Рівному в машині з радіостанцією, по якій весь час передавали якісь кодові сигнали. Під вечір завезли в Сарненське КГБ. Ночую в спеціальній кімнаті під наглядом кагебіста. Опівдні кілька автомашин з кагебістами їдуть в Бережницю. В одній з машин везуть мене.
Зупиняємося біля річки Горинь. Запитують, скільки в мене є підпільної літератури і де вона захована... Під’їжджаємо до моєї оселі, яка мала дев’ять квадратних метрів. Вручають мені ордер Рівненської прокуратури на обшук.
Обшук триває... два дні! Дружина і діти налякані. Нарешті вручають акт обшуку. Знайшли паперові гроші періоду УНР, ноти твору М.В.Лисенка «Боже, великий, єдиний!» Ще якісь газети, що видавалися при німецькій окупації...
Після обшуку мене залишили вдома. Проте раз у раз викликали в Дубровицьке КГБ, де все домагалися якогось «зізнання» в антирадянських діях...
Потім Дубровицьке КГБ провело збори в районному будинку культури інтелігенції і громадськості Дубровиччини і оголосило, що Антон Антончик «буржуазний націоналіст», ще був в УПА, ба більше, вбивав і мордував невинних людей, ніби вже й свідків знайшли. Але все це була нікчемна і злісна вигадка кегебістів, бо він з 1941 по серпень 1945 рік був остарбайтером в гітлерівській Німеччині, а батько Хома Тихонович загинув на фронті 1944 року і з почестями похований на Лук’янівському військовому кладовищі в Києві.
Антона Хомича звільняють з улюбленої праці вчителя рідної мови і літератури, зліквідовують творіння його розуму, душі і рук краєзнавчу кімнату-музей в місцевій школі, експонати якої опиняються в ... хліві і, щоб хоч врятувати найцінніше, переносить до своєї хати. Звільнення обставили за статтею 47 пункт «В» КЗПП. За цією статтею підлягали звільненню ті, хто вчинив розтрату матеріальних цінностей чи грошей, він же ніяких розтрат не вчинив. Кегебісти запевняють, що не знайде жодної праці, навіть кочегара і погрожують судом за безділля. Кегебістська каральна машина не лишила в спокої і його рідного брата Григорія Антончика, який під час обшуку в хаті брата Антона, побачивши розкидані книги, речі, осмілився заявити катам, що так чинили лише царські жандарми.
За це йому пришили «злісне хуліганство - побиття вікон в сільраді», склали акт, який підписав лише водій машини районного КГБ, і посадили Григорія на 15 діб в ізолятор. Але в ізоляторі йому не давали спокою, постійно викликали на допити у справі Антона Хомича.
Але Антон Антончик не скорився катам, подає до суду роботодавця -Дубровицьке райвно. Відбулося 8 судових засідань. Двічі справу розглядав Верховний суд, нарешті дозволили працювати в школах сусідніх сіл, але без права викладати рідну мову і літературу. Лише наполеглива боротьба за власну розтоптану кегебістами гідність вчителя української мови і літератури закінчується перемогою і до свого виходу на пенсію у вересні 1985 року працює за спеціальністю в рідній школі, де він створив кабінет української мови та літератури.
Навіть втручання і заступництво члена спілки письменників України Петра Красюка з Висоцька не врятувало експонатів, і кегебісти знову розгромили кабінет-музей.
З проголошенням незалежної України Антон Хомич - активіст Руху, Просвіти, УПЦ КП. Його незабутні і святі справи - організація шкільного краєзнавчого музею, впорядкування і догляду пам’ятника Тарасу Шевченку, могил вояків УПА і становлення власною працею і коштом пам’ятників на їх могилах, зокрема в с.Нивецьк, довготривала спроба, разом з однодумцями, про перехід місцевої парафії в лоно УПЦ КП, активна агітаційна праця за українських патріотів під час президентських виборів, виборів до Верховної Ради, інша громадська і політична праця.
Земні дороги мученика, дисидента-патріота скінчилися 28 липня 2001 року в день свята рівноапостольного князя Володимира Великого, і на місцевому кладовищі виросла ще одна могила мученика і праведника нашої свободи.
28 липня 2006 року на запрошення родини світлої пам’яті мого побратима по духу і боротьбі Антона Антончика, стояв з ними біля його могили на кладовищі в Бережниці, прийшли мені на думку слова з вірша улюбленого поета дисидентів, інакодумців 60-80-х рр. XX ст. Василя Симоненка «Україні»:
Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!
Вічно в безсмертному і святому імені Україна будуть жити її герої -воїни короля Данила, гетьманів Б.Хмельницького, І.Мазепи, Симона Петлюри, вояки УПА, дисиденти - серед яких і вчитель Антон Антончик з с.Бережниця.

Де зараз ви, кати мого народу?
Заголовком цього підрозділу стали слова з однойменного вірша апостола нашої свободи, улюбленого поета Антона Хомича, автора цих рядків, також замордованого кегебістами поета-шестидесятника Василя Симоненка і не випадково.
Справді, де зараз ви, кати нашого народу: кати 20-40 рр., 60-80-х рр. XX ст. Де ті кати, що вимордували голодом 10 млн. українців в 1932-1933, 1946-1947 роках, знищили в тюрмах і концтаборах цвіт нації, депортували мільйони українців в Сибір і інші «істінно русскиє землі», по-звірячому розправлялися з дисидентами, з інакодумцями, з Антоном Хомичем, зокрема?! Вони нині мають персональні пенсії, дачі, авто, а їх діти, внуки-бізнесова, фінансово-економічна еліта України, але що найжахливіше - їх повно в Службі безпеки України. Як вони забезпечують безпеку - економічну, енергетичну, фінансову, політичну, громадську ми на собі відчуваємо щоденно, справа, за яку боролися герої України, серед них і вчитель-дисидент з с.Бережниця Антон Антончик безсмертна і її продовжать вже в іншій формі майбутні борці і охоронці нашої незалежності, нашої свободи, а кара катам буде на небі, коли вони, уникнувши суду українського народу, стануть перед судом Божим.
Моє перше знайомство з Антоном Хомичем і його родиною - дружиною Ніною Яківною, сином Олександром, донькою Людою і зятем Петром Куликом, внуками Олею і Романом, відбулося під час моєї чергової подорожі на Полісся 26-27 серпня 1994 року. Тоді ж я вперше побував в Бережниці і мав щастя зустрітися з незабутньою українською патріоткою дев’я­ностотрьохрічною Євдокією Матвіївною Кюрначевською - Яніцкою, щирим і добрим другом Антона Хомича. Саме від неї я вперше почув його ім’я та й вона скерувала мене до його оселі. Тоді я переступив вперше поріг його власноруч вибудованої оригінальної хати. Того дня в довгій і щирій розмові я пізнав велику душу з любові до Бога і України Антона Хомича. Він розповів мені про свою довголітню го­л­гофу, на яку його вели тернистим шляхом кеге­бісти і місцеві перевертні, але він з достойністю ніс свій хрест.
З його слів дізнався про зрадливі, підступні вчинки вчителя історії, агента КГБ з недалекого села, який в час моєї наукової подорожі туди, видавав себе за жертву московсько-большевитської спецслужби, а насправді провокував і видавав кегебістам українських патріотів, хоч сам був волинянин, уродженець Острожеччини, скінчив істфак Львів­ського університету ім.Івана Франка.
- Він довго набивався мені в друзі, - згадував Антон Хомич, - по неділях почав приїжджати до мене в Бережницю і завжди з пляшкою, хоч знав, що я ніколи не вживав спиртного, нашу розмову завжди вів з провокативними запитаннями, чекаючи на мої «антисовітськіє» відповіді. Проте я розумів, хто переді мною і старався будувати наші розмови не в бажаючому для нього руслі. Цим його «гостинним приїздом» поклала край моя дружина Ніна Яківна, яка в останні його відвідини нас прямо заявила, що вона не хоче бачити в своїй хаті стукача і провокатора. Одначе він робив свою чорну справу і його доноси ставали чисельними звинуваченнями проти мене на допитах під час викликів до районного КГБ.
Того дня дізнався від Антона Хомича багато цікавого з історії Бережниці, особливо з новітнього періоду, про його зустрічі з Михайлом Горинем, Дмитром Іващенком і його дружиною-патріоткою Вірою Лукашівною з Луцька та іншими.
Оглянули ми з ним його багату бібліотеку, експонати шкільного краєзнавчого музею, які мене особливо вразили. Музей - то було улюблене духовне дитя Антона Хомича. Тут зберігалися зібрані ним, його учнями, односельчанами дуже цінна колекція від ка­м’яних знарядь праці до рідкісних книг, документів і т.д. Опісля оглядин музею пішли ми до пам’ятника Великому Кобзареві і тоді я почув драматичну історію його поставлення в Бережниці і той мученицький шлях, який випав на долю з волі КПРС і її кривавого меча КГБ.
Від нього я почув та побачив на фото з його домашнього архіву місцевих борців за волю України - о.о.Мартина Волкова, Власія Пашкевича, його сина о.Никанора, сотенного УПА «Постолика» - Олексія Пашкевича, просвітиян місцевої філії 20-30-х рр. XX ст.
З того часу щорічно відвідував я незабутнього Антона Антончика і його родину в час моїх наукових подорожей до того регіону Полісся і завжди його дружні поради ставали мені незамінними в час моїх пошуків і знахідок. Відвідував він мене і в Луцьку і завжди наші розмови були заповнені минулим і майбутнім нашого народу, Матері-України, рідного краю, його Полісся, яке він знав і любив понад усе.
По його смерті, кожного року як і до того, буваю в Бережниці, про минуле якої та видатних її синів і дочок писав в своїх наукових статтях і книгах. Під час моїх чергових наукових подорожей до Дубровиці і Дубровиччини, Зарічного і Зарічнянщини незамінним моїм помічником є внук Антона Хомича, студент Київського інституту автомобілезнавства Роман Кулик, а консультантами вся його родина - Ніна Яківна, дочка Людмила і зять Петро Кулик, який дуже добре знає минуле рідного краю. Свою розповідь про вчителя-дисидента Антона Хомича розпочинав словами з поезій Василя Симоненка і закінчую з його вірша «Де зараз ви, кати мого народу?», у яких стверджується безсмерт­ність і незнищенність України, українців жодними окупантами-катами:
Народ мій є. Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ.
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Так, ніхто не перекреслить нашого народу, його минулого і майбутнього, його пам’я­ті про героїв-синів і дочок, які віддали своє життя за волю України, чисельні могили яких покрили нашу землю, дисидентів 60-80-х років в когорті яких і ім’я Антона Антончика - вчителя з Бережниці.

 

Володимир Рожко, історик-архівіст, м.Луцьк




Антончик Антон Хомич із нашою землячкою, уроженкою села Бережниця Дубровицького району Теодозією Бриж – Заслуженим скульптором України.

 

 

 


  • Переглядів: 38 023
Уважаемый пользователь! Вы используете устаревший браузер Internet Explorer 6.
Дальнейшее использование этого браузера влечет за собой высокий риск заражения Вашего компьютера вирусами.
Чтобы сделать пребывание в Интернете более удобным и безопасным, рекомендуем установить себе    Internet Explorer 9